Є рани, які не видно.
Але саме вони болять найсильніше.
Є очікування, що тривають роками.
Є матері, які досі вдивляються в телефон у надії почути рідний голос.
Є діти, які засинають із мрією ще хоча б раз обійняти батька.
Є родини, для яких слово «полон» стало нескінченним болем.
28 липня Україна схиляє голову перед пам’яттю тих, чиє життя обірвалося за колючим дротом, у неволі, під тортурами. Захисників і Захисниць України, добровольців, цивільних – усіх, кого російський полон позбавив найдорожчого.
Ця дата пов’язана з трагедією в Оленівці. У ніч із 28 на 29 липня 2022 року світ побачив черговий доказ того, що жорстокість не знає меж. Загинули українські військовополонені – оборонці Маріуполя та «Азовсталі». Десятки були поранені. Для України це не лише трагедія. Це рана, що назавжди залишиться в нашій пам’яті.
Людина, яка склала зброю або опинилася в полоні, має право на життя, захист і гідне ставлення. Так визначає міжнародне гуманітарне право. Але є ті, хто свідомо зневажає ці закони, перетворюючи полон на катування, а людяність — на мішень.
Сьогодні ми згадуємо кожного, хто не повернувся.
Кожного, чию історію обірвали насильство і жорстокість.
Кожного, чиє ім’я назавжди вписане в історію України.
Ми не здатні повернути тих, кого втратили.
Не можемо забрати біль у тих, хто щодня живе з цією втратою.
Але ми можемо не дозволити часу стерти пам’ять.
Бо пам’ять — це не лише скорбота.
Це вдячність.
Це гідність.
Це правда, яку не можна мовчки віддати забуттю.
Сьогодні запалімо свічку.
Згадаймо тих, хто більше не переступить поріг рідного дому.
Помовчімо за тих, чиї голоси назавжди стихли.
Поки ми пам’ятаємо – вони живуть у наших серцях.
Поки ми пам’ятаємо – зло не зможе стати нормою.
Поки ми пам’ятаємо – правда буде сильнішою за забуття.
Вічна пам’ять усім, хто був закатований, страчений або загинув у полоні.
Вічна слава Захисникам і Захисницям України.
Пам’ятаємо.
Шануємо.
Не забудемо.